Завтра будет. Лучше.

Це друга моя спроба зануритись в, як її класифікують, науково-популярну прозу Карлоса Кастанеди і вона виявилась вдалою.

Книга стилізована під аналіз і згадки автора про власний досвід, що базується на замітках, які, начебто, він робив під час навчання в дона Хуана. І написаний він настільки вдало, щиро і жваво, що й зараз люди сперечаються: "А був дон Хуан?". Бо польові інтерв’ю у Мексиці й Аризоні були.

Бо, й дійсно, автор не дає чіткої відповіді ні собі, ні читачу, чи був досвід здобутий ним, при його веселій експерементальній токсикології, просто галюцинаціями, чи спробою мозку пояснити надприроднє, що ці досліди супроводжувало.

Скільки автор не допитується в наставника, чи дійсно він перетворювався на ворону, чи левітував, чи трансформувався в собаку - отримує виключно нерозуміння, когнитивний дисонанс і спроби пояснити світоглядні принципи й особистий досвід побутовою мовою.

Від того розпачу, що відчуває герой книги, викликаного неможливістю розібратись в реальності, від заплутанності положення й хиткої слабкої логічної бази пояснення, яку він постійно намагається вибудувати, розуміння реальності оповідаємої тобі історії втрачаєш і ти сам.

Прекрасна літературна форма розповіді про культурно-наркотичну подорож молодого натураліста по грибам і кактусам пустель Америки, в супроводі міфічного (старого, простого й досвідченного) гуру дона Хуана, заслуговує виключно овацій і компліментів. Жива мова, цікаві дрібнички й величезна таємниця, якою просякнуті навскрізь події. До читання обов’язкова, принаймі щиро (й завзято) рекомендована.
чудову
Є одна цікава гра, що виникла, принаймі, в мене: спроба (на основі власних сьогоднішніх слабеньких знань) пояснити собі самому ті чи інші особливості ритуалу збирання, чи приготування, наступного галюціногену етапу навчання, що жорстко табуювались доном. Й інколи це вдавалось.

А також пряма аналогія з історією про сера Макса з Ехо, від Макса Фрая, що, очевидно, була вибудувана під враженнями від творчості Кастанеди. Бо дуже вже сильно копіюються образи, навченного життям (судячи з деяких моментів, дійсно гірким, і майже виключно самостійним, досвідом), всесильного, але мало роблячого, наставника, що опікується молодим, талановитим, зеленим парубком (сильнішим, здається, за наставника) нічого не пояснюючи, майже, а вибудовуючи його власний емпіричний досвід (хоча хвилюється за учня, чого уж там).

І багато досить кумедних моментів.

Чудова книга. 10-ть за 10-ти. Спільноті "Омікрон" щира вдячність за відмінну аудіоверсію.

Рохір (або Рогір, завжди ця плутаниця з транслітеруванням) ван Арде (Аарде), він же Адольф Йозеф Губерт Франс ван Реєн, нідерландський журналіст і письменник, пише про людину й її вибір, спровокований обставинами. А про що ще буває література?

Хоча почати було б слід з згадки про те, що його творчість була і виокремлена, й широко сприйнята сучасниками, і заборонена, одночасно, в Німеччині часів Гітлера. Майже одразу після публікації Адольфового "Каїна" (в 41-ому році), він був заборонений "за єврейський дух", а автор відправлений на перевірку арійскості походження.

З власного ж досвіду Рохір знайомий й з німецькими концентраційними таборами, а також представниками польскої, української, білоруської й інших громад, що там утримувались. Багато було спільного часу.

Книгу ж Замах, Адольф, пише в повоєнні часи про повоєнні ж події. Сучасники завжди відзначали його прискіпливий журналістський погляд на події і факти. І, я вже, не можу не відзначити, на цьому тлі, натуральність емоцій героїв оповідань.

Книга про людину, що, в якійсь мірі, з боягузства й комформізму робить вчинок, що затягує його в велику й потужну машину. Принаймі це він сам собі, й лютеранці-жінці, пояснює саме своєю малодушністю.

Спроба втекти від однієї боротьби приводить його до співпраці з КГБ й декількох політичних вбивств. Але на перше місце оповідання автор ставить не факти, а саме думки й емоції головного герою. І варто це прочитати самому, а не вишукувати в коротенькому відгуку на тему.

Цікаво показаною є роль пропаганди і її впливу на сприяняття вчинків і реакцій навколишніх людей, а також пояснення їх мотивацій. І, я б не сказав би, що автор поляризується в цьому описі, а намагається бути об’єктивним і показувати грішки всіх сторін конфлікту.

Книга на 10-ть з 10-ти за жвавість, психологічність і спробу розібратись в ситуації самому аналізуючи поведінку й мотивацію учасників подій.

Цікавим є ще той факт, що розповідь починається з співствалення двох методів боротьби з однією й тією ж проблемою: безквитковим проїздом.

Перший був примінений Адольфом Гітлером в Німеччині і полягав в тому, що одного дня в вагонах трамваїв відбувався посилений контроль квитків і всіх порушників звозили на кінцеву зупинку де вони були показово розстріляні, а процес зафіксований на кіноплівку. Потім цей кіноролик демонструвався в усіх кінотеатрах Німеччини перед кожним з сеансів.

Другим методом скористався Йосиф Сталін в Радянському Союзі: виявленим порушникам приписували вбивства і під загрозою покарання їм і їх близьким змушували до співпраці з відповідними структурами.

Після цієї історії в книзі немає моральної оцінки жодного з способів, бо вона залишається за читачем, як і все, що буде прочитане ним далі. І краще прочитати, хоч це теж одна з спроб оповісти події, а не абсолютна істина.

Потім він напише "Стєньку Разіна" де романтизує борця проти "несправедливого" царя, "Бідного родича", про французького поета Поля Верлена, і завершить свою бібліографію, яку поповнював навіть таємно, будучи під забороною, в 78-му році романом про останні роки існування чилійського режиму Сальвадора Альєнде. Але це ще треба буде прочитати)