August 18th, 2014

мастер

Південно-західна залізниця

Сергій Жадан

* * *

Південно-західна залізниця.
Третя ночі, година рання.
На два вагони одна провідниця
забезпечує пересування.

Ходить, ніби Матір Тереза,
непевна, як погода осіння,
блукає – темна і нетвереза,
розганяючи сновидіння.

Я лежу в глибині вагона,
приречено, мов шахтар у забої,
везу пакет з головою Пітона –
чорного хіміка з Лозової.

Колись він був королем гідравлік,
мав постачальників за кордоном,
жив як міг, контролюючи трафік
між Тирасполем та Краснодоном.

Труїв своїм щемким сурогатом
молдаван та різних узбеків,
навіть був колись депутатом
по мажоритарному від есдеків.

А ось тепер я не сплю, хоч пізня година
й сни підступали до мене тричі,
і слухаю, як його щетина
далі росте на його обличчі.

- Ну як ти, брат? – питаю. – Проспався?
Може тобі сигарет нарити?
- Та ладно, - відказує він, - не парся -
з моїми проблемами тільки курити.

- Страшно, - питаю, - з того боку?
- Не страшно, - каже, - просто незвично.
Страшно було минулого року,
в Ростові, коли спалили шашличну.

А тут – ніби щось тобі не вернули,
і пам’ять волочиться, мов парашути.
Ходиш і забуваєш минуле.
Забуваєш – і не можеш забути.

Лише відчуваєш останнім нервом,
зубами і складками жировими
тонку межу, що проходить небом
між живими і неживими.

Так що вези мене, брат, додому,
в тихому, наче спів, вагоні,
вези мою безкінечну втому
і спомини мої невагомі.

Віддай мене товаришам по зброї,
нехай ці печальні п’яні бандити
тепер вирішують поміж собою
що з головою моєю робити.

Нехай пам’ятають усі мої звички,
голосу мерзлі глибокі озера
й легені – чорні, як рукавички
побитого безнадійно боксера.

Скажи тій жінці, що вміла любити,
нехай виходить з печалі своєї.
Все, що я міг для неї зробити –
це померти подалі від неї.

Така тепер між нами різниця.
Вклади сигарету мені до рота.
Смерть, вона як оця провідниця –
для неї це просто чесна робота.

Теплі сни, випадкові дати.
Все, що ти встиг запам’ятати,
все, що побачити довелося,
живе по смерті, ніби волосся.

Поговори зі мною, братка.
Палений найк, стара арафатка.
Ніч пливе, сутінь хитається,
повітря вдихається,
видихається.
мастер

По вечерам приморские невесты

Дмитрий Быков

* * *

По вечерам приморские невесты
Выходят на высокие балконы.
Их плавные, замедленные жесты,
Их смуглых шей ленивые наклоны —
Все выдает томление, в котором
Пресыщенность и ожиданье чуда:
Проедет гость-усач, окинет взором,
Взревет мотором, заберет отсюда.

Они сидят в резной тени акаций,
Заполнив поздний час беседой вялой,
Среди почти испанских декораций
(За исключеньем семечек, пожалуй).
Их волосы распущены. Их руки
Опущены. Их дымчатые взгляды
Полны надежды, жадности и скуки.
Шныряют кошки, и поют цикады.

Я не пойму, как можно жить у моря —
И рваться прочь. Как будто лучше где-то.
Нет, только здесь и сбрасывал ярмо я,
Где так тягуче медленное лето.

Кто счастлив? — тот, кто, бросив чемоданы
И мысленно послав хозяйку к черту,
Сквозь тени, розы, лозы и лианы
Идет по двухэтажному курорту!
Когда бы от моей творящей воли
Зависел мир — он был бы весь из пауз.
Хотел бы я любви такой Ассоли,
Но нужен ей, увы, не принц, а парус.
Ей так безумно хочется отсюда,
Как мне — сюда. Не в этом ли основа
Курортного стремительного блуда —
Короткого, томительного, злого?

А местные Хуаны де Маранья
Слоняются от почты до аптеки.
У них свое заветное желанье:
Чтоб всяк заезжий гость исчез навеки!
Их песни — вопли гордости и боли,
В их головах — томление и хаос,
Им так желанны местные Ассоли,
Как мне — приморье, как Ассоли — парус!
Но их удел — лишь томный взгляд с балкона,
Презрительный, как хлещущее "never",
И вся надежда, что в конце сезона
Приезжие потянутся на север.

О, душный вечер в городе приморском,
Где столкновенье жажды и отказа,
Где музыка, где властвует над мозгом
Из песенки прилипчивая фраза,
Где сладок виноград, и ветер солон,
И вся гора — в коробочках строений,
И самый воздух страстен, ибо полон
Взаимоисключающих стремлений.
мастер

Він був листоношею в Амстердамі

Сергій Жадан

* * *

Він був листоношею в Амстердамі,
слухав аббу, сидів на трамі,
дивився порно у вихідні.
Друзі його, пияки-радикали,
говорили: „Ми все провтикали,
ми, можна сказати, по вуха в лайні.

В країні стагнація і мудацтво,
лібералізм і продажне лівацтво,
і неясно, що нас трима на плаву.
Євросоюзом керує сволота.
Вони говорять – „Свобода, свобода”,
а піди-но, купи нормальну траву.

Але на Сході ще є країна,
вона сьогодні, можливо, єдина,
де сонце свободи не встигло зайти.
Де вірять в людину – вільну, розкуту.
Спробуй пробити канали збуту,
давай наведемо культурні мости!

Там втіха сходить на кожну хату.
Церкви московського патріархату
знімають вроки і славлять джа.
Мануфактура та інші крами
там контролюються профспілками,
і співом ясніє колгоспна межа!

Там п’ють абсент при застудній хворобі.
Там демони у жіночій подобі,
сховавши в горлі темну пітьму,
сповнять усяку твою забаганку.
"Давай, чувак – привези афганку!” –
повторювали вони йому.

І він ступив на цю дивну трасу.
Авіалініями Донбасу,
де на сніданок – лише бухло,
мріючи про країну шалену,
він вилетів за кордони шенгену,
лишивши все, що в нього було.

Ступивши на землю в місті Донецьку,
з усіх іноземних знаючи грецьку,
котру тут нібито знали всі,
він трапив до рук дивовижній парі –
водій на форді й друг на кумарі.
І сяяли зорі у всій красі.

Водій сказав: „Все нормально, зьома,
давай, почувайся у нас, як вдома,
тут друзі навколо, бачиш і сам.
Ти трапив на землю обітовану.
Їдьмо в Стаханов, там стільки плану,
що вистачить на весь Амстердам!”

Був простір вечірньою сутінню скутий.
Стояла зима. Починався лютий.
І місяць за ними гнався, як птах.
Тривожно світилися терикони,
на Україну ішли циклони,
й душі тонули в глибоких снігах.

На сорок п’ятому кілометрі
вони застигли в злій круговерті,
і тьма огорнула їх мулом густим.
Водій промовив: „Йохан, братішка,
по ходу, виходить, усім нам кришка,
молися своїм растаманським святим!”

Замерзло пальне і стихала мова.
Смерть надійшла із портів, з Азова,
і демон смутку над ними літав.
Випивши дезодорант, щоб зігрітись,
він намагався комусь дозвонитись,
але телефон йому відповідав:

„На даний момент абонент недоступний.
Життя – процес взагалі підступний,
так ніби тонеш серед ріки.
Смерть твоя – невелика втрата,
просто змінюється оператор,
й повільно зникають вхідні дзвінки”.