Курт Воннегут. Галапагос.
Кожна людина пише свій роман-антиутопію про світову катастрофу й загибель людства. В деяких, навіть, він виходить без частинки "анти" - просто утопічним. Свою ж спробу зробив і відомий американський письменник, борець за екологію, Курт Воннегут.
Націливши "камеру" свого світосприйняття в бік островів Галапагоського архіпелагу, й додавши навіть один не існуючий, як місце дії фінальної частини роману, він виокремив группу людей, помістивши їх на круїзний лайнер імені Дарвіна (ще один тонкий натяк на причини і ідеологію розвитку подій, докупи з місцем дії - чи не найвідомішою частиною Еквадору), а на інших наслав всесвітню економічну кризу і вірус безпліддя. Автору дозволяється фантазія будь-якого рангу, а особливо, якщо з самого початку він себе асоціює з привидом змушеним мільйон років спостерігати за розвитком світу без нього.
Хтось пише про поведінку людей, що опинились у вирі подій логічно супроводжуючих (в уяві більшості) крах цивілізації і людства, хтось описує людину постцивілізаційного етапу і злам його психології, або малої группи вцілілих, а хтось, як пан Курт, постійно жаліється і звинувачує за"великий розум" і самих людей, що знищують себе й світ навколо.
Та спостерігати за мільйоном років постлюдської еволюції малої групи специфічно зібраних докупи людей й їх поверненням до океанічного минулого постійно нудячи й пиняючи на проблему "великого розуму" теж вибір автора, проте, на мою думку, він, як і більшість його однодумців (див. мешканців землі, а особливо людей вболіваючих за екологію, як за єдину соломинку хоч за щось вболівати і за щось хаяти всіх навколо) переоцінює вплив людини на навколишній світ і роль homo sapiens у ньому.
Книга на 7 з 10-ти. Тим паче, що досить тоненька і нагадуюча поверхневий спогад про події, а не детальне копання в особистостях і причинно-наслідкових зв’язках. А якщо ви, як і автор, звинувачуєте в усіх бідах "великий розум" людини, то вам має прийтись до смаку данна антиутопія. Проте, будучи відвертим, для автора проблема "великого розуму" все ж таки маска і він сам, скоріш за все, не погодився б жити, як герої фінальної частини його повісті, з маленьким й бути, від того, щасливим.
Як правило, тільки розумні люди нудять про те, що дурним живеться веселіше, та не дуже охоче, при цьому, йдуть до лікарні на лоботомію. З любов’ю від "маленького розуму" до ваших "великих". Пух.
Націливши "камеру" свого світосприйняття в бік островів Галапагоського архіпелагу, й додавши навіть один не існуючий, як місце дії фінальної частини роману, він виокремив группу людей, помістивши їх на круїзний лайнер імені Дарвіна (ще один тонкий натяк на причини і ідеологію розвитку подій, докупи з місцем дії - чи не найвідомішою частиною Еквадору), а на інших наслав всесвітню економічну кризу і вірус безпліддя. Автору дозволяється фантазія будь-якого рангу, а особливо, якщо з самого початку він себе асоціює з привидом змушеним мільйон років спостерігати за розвитком світу без нього.
Хтось пише про поведінку людей, що опинились у вирі подій логічно супроводжуючих (в уяві більшості) крах цивілізації і людства, хтось описує людину постцивілізаційного етапу і злам його психології, або малої группи вцілілих, а хтось, як пан Курт, постійно жаліється і звинувачує за"великий розум" і самих людей, що знищують себе й світ навколо.
Та спостерігати за мільйоном років постлюдської еволюції малої групи специфічно зібраних докупи людей й їх поверненням до океанічного минулого постійно нудячи й пиняючи на проблему "великого розуму" теж вибір автора, проте, на мою думку, він, як і більшість його однодумців (див. мешканців землі, а особливо людей вболіваючих за екологію, як за єдину соломинку хоч за щось вболівати і за щось хаяти всіх навколо) переоцінює вплив людини на навколишній світ і роль homo sapiens у ньому.
Книга на 7 з 10-ти. Тим паче, що досить тоненька і нагадуюча поверхневий спогад про події, а не детальне копання в особистостях і причинно-наслідкових зв’язках. А якщо ви, як і автор, звинувачуєте в усіх бідах "великий розум" людини, то вам має прийтись до смаку данна антиутопія. Проте, будучи відвертим, для автора проблема "великого розуму" все ж таки маска і він сам, скоріш за все, не погодився б жити, як герої фінальної частини його повісті, з маленьким й бути, від того, щасливим.
Як правило, тільки розумні люди нудять про те, що дурним живеться веселіше, та не дуже охоче, при цьому, йдуть до лікарні на лоботомію. З любов’ю від "маленького розуму" до ваших "великих". Пух.