April 2nd, 2013

мастер

(no subject)

     "... не в тім річ, що у мене не було пригод, - що мені однаково. Я хочу знати інше - чи могли вони бути взагалі.
        Ось хід моїх міркувань: для того, щоб найбанальніша подія перетворилася в пригоду, досить її розповісти. Ось це й морочить людей; кожна людина - завжди оповідач історій, вона живе в оточенні історій, своїх і чужих, і все, що з нею відбувається, бачить крізь їхню призму. От вона й намагається підігнати своє життя під розповідь про неї.
        Але доводиться вибирати: або жити, або розповідати. От, наприклад, в Гамбурзі я жив досить дивним життям з якоюсь Ерною, якій я не довіряв і яка мене боялася. Але я був усередині цього життя, я про неї не думав. І от одного разу ввечері, у маленькому кафе в Санкт-Паулі, їй знадобилося вийти до вбиральні. А я залишився сам, патефон грав "Blue sky". І я почав розповідати собі самому все, що трапилося зі мною після того, як я приїхав в Гамбург. Я говорив собі: "Третього дня увечері я ввійшов в дансинг під назвою "Блакитний грот" і помітив високу напівпяну жінку. Цю жінку я зараз чекаю, слухаючи "Blue sky". От-от вона повернться, сяде зі мною поруч і повисне в мене на шиї". І тут я раптом відчув, що в мене пригода. Але Ерна повернулася, сіла поруч зі мною, повисла в мене на шиї, і сам не знаю чому, я її відразу зненавидів. А тепер знаю чому - треба було знову починати жити, а почуття пригоди зникло.
        Поки живеш, ніяких пригод не буває. Міняються декорації, люди приходять і йдуть - тільки й того. Ніколи ніякого початку. Дні додаються один до одного без усякого змісту, нескінченно й одноманітно. Час від часу підбиваєш частковий підсумок, говориш собі: ось уже три роки я мандрую, три роки, як я в Бувілі. І кінця теж немає - жінку, друга чи місто не кидають одним махом. І потім, усе схоже - будь то Шанхай, Москва чи Алжир, через півтора десятка років вони усі однаковісінькі. Іноді, зрідка, вникаєш раптом у своє становище: помічаєш, що тебе заарканила баба, що ти вляпався в брудну історію. Але це коротка мить. А потім усе знову йде як і раніше, і ти знову складаєш години й дні. Понеділок, вівторок, середа. Квітень, травень, червень. 1924, 1925, 1926.
        Це називається жити. Але коли ти розповідаєш своє життя, усе змінюється; тільки ніхто цієї зміни не помічає, і ось доказ: люди недарма говорять про правдиві історії. Начебто історії взагалі можуть бути правдивими; події розгортаються в одній послідовності, розповідаємо ж ми їх у зворотній. Нам здається, що ми починаємо з початку. ... Та насправді  починаєш із кінця. Кінець тут, він присутній тут невидимкою, це він надає вимовленим словам урочистої значимості початку. ... Для нас названий персонаж - уже герой історії. Його похмурість, його грошові клопоти набагато цінніші за наші власні - їх позолотило світло майбутніх пристрастей. І розповідь розгортається навспак: миті припинили навмання громадитися одна на одну, їх підхопив кінець історії, він притягує їх до себе, а кожна з них, у свою чергу, тягне за собою попередню мить. ... Фраза кинута ніби мимохідь, вона здається зайвою, але нас не обдурити, ми намотуємо її на вус: важливість цих відомостей ми незабаром оцінимо. ...
        Я хотів, щоб миті мого життя плинули одна за одною, вишиковуючись по черзі, як миті життя, що його згадуєш. А це все одно, що намагатись ухопити час за хвоста."

(с) "Нудота". Жан-Поль Сартр
мастер

(no subject)

Обгоняю сегодня мужчину средних лет разговаривающего по телефону и случайно слышу: "представляешь, сегодня всего шести голосов не хватило что бы отменить пенсионную реформу". Депутат что ли? А почему тогда пешком? Клише, у меня лично, что все эти избранники народа на машинах вечно и с водителями. Или просто живёт тут рядышком где-то в самом центре? Или же, может, просто журналист и тогда логичнее и понятнее почему пешком и без охраны. Хотя может просто депутат из не дорогих? Но я не оглядывался, а пошёл дальше что бы выйти к памятнику Ленину в самой голове бульвара Шевченка...