December 24th, 2012

мастер

«Не говори красиво, друг Аркадий!» (с) Тургенев

        Читаю пана Загребельного. Брухт. Потрапив на дивний по суті й формі розпродаж: нова книжка за дві гривні. Жадібність перемогла. Глузд певно що...
        Читаю пана Загребельного. Брухт. І знову й знову згадую промову Бродського що, в Стамбулі здається, наголошував на важливості, особливості й перевагах віршів над. Бродський рекомендував читати вірші. Бо вірш є вивіреною, стислою, відфільтрованною, в найвищій степені символьною частиною мови. Бо ми не так довго-то й живемо, аби читати прозу...
        Зараз забагато пишуть, знаєте. Забагато людей забагато часу пише забагато слів. Надто. Встигнути перечитати, читати "в ногу" неможливо принципово. Навіть якщо покласти на то все життя. Нащо, правда, проте всерівно принципово не можливо. Хіба що ви демон Максвела. Проте тоді ви знаєте й не написане...
        Ще важче читати гарне й правильне. Бо ніколи не взнаєш чи та книга є твоєю, чи воно тобі шкідливо, перед тим як її розгорнути й почати. Я не кажу про сарафанні радіо й рекомендаційні сервіси, літературну критику й списки обов’язкового до читання. Не про те є мова. Мова про те що серед всього різноманіття вкладенної в літери інформації важко виокремити й знайти гарне. Так само як шукати золото в смітті. Проте, як ми знаємо можливо, навіть можна потім з знайдених крихт створити золоту квітку... та все ж таки питання часу.
        Ось зараз я читаю Загребельного. Надто важко він в мене йде. Принаймі Брухт. Забагато слів. Забагато ненависті й відчаю в описі по відношенню до його часу, його оточення, стану речей навколо нього. Забагато слів. Надто. Єдине що мене стримує це бажання взнати все ж таки чим завершиться історія якою він почав, проте воно мене не втримає. Вже сьогодні в метро я почав пропускати описові абзаци, як то робив в школі в боротьбі з текстовою ентропією. Забагато. А життя в мене замало. Навіть коли я між станціями метро.
        З іншого боку Свєтліцький. 64 вірші якого були проковтнуті за два, чи то три, дні в метро. Це з перечитуванням, повторенням, а інколи й ігноруванням писаної літератури на користь спостереження темряви за склом й власних думок. І з них, що вміщуються на одну-дві сторінки не надто й економним шрифтом, набагато більше історій і емоцій я запозичив. Напевно все ж таки для вірша, як для форми мовлення що спирається на символи, що прагне в обороті, порівнянні, слові викласти стільки ж інформації скільки ти потім винайдеш в собі самому, надважливим є контекст. Без контексту немає вірша. Немає смислу в ньому без твого власного досвіду, без співрозуміння одних й тих самих з автором символів. Можливо саме для формування цього самого контексту й потрібні такі надслівні твори як то Брухт, чи схожі, бо без них звідки взятись тому карману з якого ти будеш безперервно тягати ключи й шифри до слів й оборотів...
        Можливо все. Та Загребельного читати не можу. Принаймі Брухт. Зарікся й відкинув. Спробую інше, благо в мене тепер його вдосталь. А від Свєтліцького в захваті. Все ж таки поезія то є чарівна річ. Більш важка. Більш вивірена й концентрована. Й там легше знайти свого автора. Навіть за часовими витратами на пошук.
        А так. Надто багато слів. Надто. За... а життя воно коротке...