December 11th, 2012

мастер

Про Тентажилеву смерть і абсолютно алкогольного поета

        Театр, взагалі-то, є цілком свідомо сприймаємою оманою. Бо, прийшовши на виставу, ми наперед згодні сприймати группу людей за персонажі, яких вони грають. Апріорі, як то кажуть. В свою чергу актори, цілком свідомо, протягом вистави роблять ті рухи які мала б робити людина, яку він грає, каже слова, які мав би казати його персонаж, і видають його емоції й думки за свої. Тут ми не будемо про поганих акторів, нехай всі гарні. І тим більше цікаво, моментами, зрозуміти про що думає актор насправді коли ти бачиш його настільки нелюдські очі, чим зайняті його думки коли він перехоплює подих між емоційним накалом нумер n і нумер n+1. Хоча взнавши це ми, скоріш за все, будемо вельми розчаровані, тим солодше незнання, та я не про це, взагалі-то.
        Группа людей, що сьогодні вибрали собі роль розповідачів використовують певний інструментарій. Розташовують глядачів, в виділеному для них просторі, обмежують простір спостерігаємої дії, налаштавують світло та керують його зміною в часі, використовують всі потрібні й можливі візуальні й аудіальні атрибути. Ми ж, з свого боку, стаємо слухачами, спостерігачами, спільниками. Наша, як глядачів, задача за відведений час зрозуміти що відбувається на сцені, чому воно виникло і чому скінчилось саме так. Така собі загадка. Задача акторів допомогти нам в цьому. Для чого вони і використовують, а ні, я це вже казав на початку абзацу...
        Як ті чі інші актори, режисери, трупи взагалі, використовують той чи інший інструментарій є темою окремої розмови і взагалі-то, є в мене така підозра, стали темою не одної театральної статті й курсової, або й дипломної, роботи. Хоча є й очевидні речі такі як те що максимум інформації людина, зазвичай, сприймає очами, потім, певно йде слух, потім тактильність, що, крім відчуття недостатньо прогрітого театрального простору, майже не використовується в данній задачі, й інше. Тим паче окремо треба наголосити на тому що ми не маємо, хоча б й етичного, права задавати уточнюючі питання розповідаючим нам людям. Й, повертаючись до того що ми свідомо йдемо на асоціювання людини-актора з людиною-персонажем, зрозуміло що, через брак зрозумілих вхідних даних ми надаємо максимум сенсу будь якій речі, що знаходиться в просторі дії й втрапила нам до ока. Можливо тому в театрі так розвинутий символізм, здатність одним штрихом, одним символом, передати цілий пакет інформації спираючись на певне апріорне знання глядача. Як то кажуть: слова завше мають сприйматись в контексті.
        Тим цікавіше проексперементувати й вибити в людини один з каналів інформації. Залишити все: простір (зону дії), час (послідовність дій), візію (як гру акторів, декорації, костюми й освітлення) й аудіо. Проте з аудіо прибрати текст. Начисто. Й після цього-то й почнеться найцікавіше: людина, отримавши ще більший брак інформації, буде змушена вигадувати. Хоча вона це робила й до цього... Та треба все ж таки послідовно... По перше вона може піти від розв’язання такої задачі чи залишитись. Від першого, найлегшого рішення, будемо вважати що її втримає етика й кошти за квиток. Тому вона залишається. Залишившись вона може, знов таки, вибрати один з двох очевидних шляхів розвитку ситуації: відключитись від сприймання очикуючи офіційного закінчення, для нас вона, як і в першому варіанті, втрачена, а може почати робити те що завше робить людина в умовах обмеженності й недостатньої кількості даних - фантазувати. Створювати ту частину інформації якої їй не дають. Тут то й грає величезну роль символізм театральної дії, а точніше він просто набуває значно більшої, скажімо так, ролі. Бо текст є сам по собі настільки інформативним, що, при правильному поданні, може обходитись взагалі з мінімумом підтримуючих факторів. Але його-то в нас й немає) Тому спираючись на символи кожна людина розшифровує їх через свою апріорну інформацію й вигадує своє пояснення тому, що відбувається перед нею.
        Звісно дуже цікаво зчитувати ці історії, вигадані глядачами, бо вони, в більшій мірі, інформують саме про сприймаючу людину. Бо всі ми є, в якомусь сенсі, проекторами зовнішнього світу на наше внутрішнє "Я". Й по відбитку, по відзеркаленню, по розсіянню й дифракційній картині ми, як не дуже-то й досвідчені, бо душа людська - пітьма пітьмою, кристалографи й можемо сказати щось про людину інтерпретаційну картину якої ми отримали. Хоча я знов-таки не про те...
        Я взагалі-то про те що експеримент, що його поставив маленький київський, не знаю наскільки офійний, "Театр у кімнаті" зробивши свою, я так розумію візитівку, "Смерть Тентажиля" виставою без слів - дуже цікавий. І хоч я, як самий звичайнісінький невіглас, не сприймаю деякого інструментарію, що характерний для цієї трупи, проте задоволений, що в цьому експеременті приймав участь.
        Завершуючи весь цей неінформативний потік слів, за для справедливості, хочу зазначити що людство має й використовує, з тих чи інших причин, за для тих чи інших цілей, той чи інший різновид такого театру з обмеженнями. Бо найінформативніший, для театру, текст, інколи з аудіосупроводом, залишений на одинці з сприймачем це ніщо інше як радіоспектакль. Театр з усім крім аудіо складової - пантоміма. Пантоміма з звуками, проте без слів - балет. І, в якомусь сенсі, вчорашній "Театр в кімнаті", експерементуючи, перетворив виставу на балет, не дарма на головній героїні були чешки, чи то пуанти. Проте не зовсім. Все ж таки це було щось інше, інакше, хоча б тому що балет я не сприймаю, а вчорашнє дійство не просто сприймав, а й активно інтерпретував...
        Й на саме завершення. Під самий кінець вчьорашнього чудового вечора в компанії гарних й цікавих людей відкрив собі, десь між Хрещатиком і Академмістечком, чудового польського поета, в перекладі українською Бондарем, Сливинським й Жаданом, Марціна Свєтліцького. Він абсолютно ідеальний алкогольний поет. Проте, після сьогодні, можу стверджувати що так само гарно він сприймається й на тверезу голову. Й доробок його так само сигаретний, як й алкогольний. Проте насправді він про людей, страждання та любов, ну то й так зрозуміло й не варте слів. А збірка його віршів також піде, через деякий час, по руках. Це вже точно...